Нариси про життя відомого черкаського журналіста Миколи Дубового
Дитинство і новорічна ялинка, що може бути казковішим? Лісову красуню, яка ароматом хвої наповнювала хату, батько встановлював на столі, закріпивши в хрестовині. Разом ми прикрашали деревце іграшками, гірляндами і дощиком, які зберігалися в маленькому потертому чемоданчику. Були там яскраві кульки, казкові герої, різні звірята і кілька старих - престарих картонних рибок і папуг. Їх ще в 50-х роках, казав батько, надіслали далекі родичі з Москви.
Якось старший брат Василь привіз з Черкас загадковий ящичок. Я, ще дошкільня, не міг второпати, що то за штукенцію він змайстрував? Захопленню не було меж, коли прикрашена ялинка заблимала гірляндами і почала обертатись! Диво- ящик виявився підставкою з електромоторчиком. Такого не було більше ні в кого в селі! Мої друзі мовчки заздрили, адже про подібне могли тільки мріяти.
**************************************
Ялинкові прикраси прикрасами, а без іграшкових Діда Мороза і Снігуроньки новоріччя не довершене навіть у простій сільській хаті. І якщо фігурка старого мала хоч і не найкращий, але ще пристойний вигляд, то Снігурки не було зовсім. Тітка Ганна пообіцяла, що обов'язково купить мені її до свята. Вона не мала своїх дітей, тому все тепло душі віддавала племінникам. Але мала мачуху, котра гризла її на кожному кроці, надто ж, коли довідувалась, що тітка тринькала гроші "на всяку їрунду".
- Дивись, Колю, ось купила тобі Снігурку, - тітка завела мене в коридор і з-під купи одягу витягла іграшку, - тіки ж не кажи бабі, бо буде нам!
Баба Параска миттю щось запідозрила:
- Шо це ви там ховаєте?
І тут я видав:
- Ага, а я вам і не скажу, шо ми Снігурку купили!
Баба заходилась кобишувати тітку:
- А-а, душо, вп'єть на свого любимчика тратиш гроші!..
Тітка Ганна, скільки й жила, згадувала цю історію. А Снігурку спіткала гірка доля. Одного разу я поклав їі близько до полум'я, що горіло в печі, і вона розтанула. Не інакше, як прокльони баби Параски подіяли.
********************************************
Допоки в нашому селі була початкова школа, в клубі проходили новорічні ранки. Моя дитяча пам'ять чіпко закарбувала велетенську аж під стелю ялинку, забитий під зав'язку людьми клуб, натоплену до червона величезну плиту, сірі паперові пакунки - подарунки з цукерками і вірш, з яким вийшов на сцену Стьопа Кобильник:
"Дед Мороз красный нос!..." - почав було він, аж раптом перевів погляд на ялинку і, либонь, вражений її величчю, випалив:
- А йолка яка!
***************************************
Цю розповідь хотів ілюструвати чорно - білою світлиною, на якій я з середнім братом Михайлом біля домашньої ялинки, тієї, що з моторчиком. Двічі переглянув УСІ фотоальбоми - ніби лизень злизав. Знайдеться десь перед Паскою:)
Зате маю кілька справді раритетних новорічних прикрас з тих, дитячих років. Для них завжди знаходиться місце на ялинці. Правда, штучній і без моторчика. А на горищі батьківської хати, у старій скрині досі лежить отой потертий чемоданчик, з якого ми з татом діставали іграшки і чепурили принесену ним з лісу ялинку.
