Нариси про життя відомого черкаського журналіста Миколи Дубового
На зорі моєї журналістської діяльності навіть районки виходили тричі на тиждень. І тиражі були пристойні. Чигиринська, пригадую, понад 10 тисяч! Для крихітного творчого колективу це було неабияким викликом. Хоч лусни, хоч трісни, а мусиш здати в номер не менше 300 рядків – це половина газетної сторінки. А інакше – прошпетять на редакційній летучці та ще й у графіку здачі матеріалів, який чіпляли на видному місці в коридорі, побачиш себе серед відстаючих! Для молодого кореспондента – ганьба ганебна!
Наша відповідальна секретар Олена Панасівна часто бідкалась:
– Оце хоч сама в сторінки вскакуй – нема чого в наступний номер ставить!
У такі моменти всі творчі метались у пошуках інформації. Хтось телефонував у колгоспи і на підприємства, щоб написати кілька коротеньких повідомлень, хтось опрацьовував листи читачів. Шукав героїв для світлин фотокор. Щось підкидала заввідділом районного радіо Людмила Осіння. Не цуралась авральної роботи і редактор Людмила Батура, до речі, моя хрещена мати в професії. Отак гуртом і нашкрібали матеріалів.
Редакційний уазик двічі на тиждень мотався по полях, тракторних бригадах, фермах. Нема такого куточка в районі, куди б ми не нагрянули. Пам'ятаєш, Pavlo Kushch? У редакцію ми поверталися з чималим запасом матеріалів і знімків до них. Бувало, пишеш – пишеш і не встигаєш до здачі в номер.
– Не встигаєте – беріть додому! – казала редакторка. Дехто брав. І я теж. Щоб було менше завалу у друкарки, а заодно і коректорки Тетяни Корхової.
Мені завжди подобалось бути черговим по номеру. Коли все зверстано, тричі вичитано-звірено і підписано до друку, та ще коли в номері кілька твоїх публікацій, з неабияким піднесенням і навіть гордістю несеш шпальти на друк. А він був високий, тобто рядки набирались на лінотипній машині і потім свинцеві злитки вручну складались згідно з макетом у металеві форми, які, зрештою, потрапляли до друкарського верстата. Верстальницям і друкарям недарма видавали молоко за шкідливість. Щонайменше троє з нашої друкарні померли від онкозахворювання...
У кризові дев'яності ми варили в редакції борщі. На електроплитці. Шурочка, наша технічка-кур'єр чаклувала над стравою в кімнаті преси. Інгредієнти ми приносили по черзі з дому. Запах свіжого борщу заповнював усе приміщення! Згодом свої обіди ми перенесли на перший поверх, де іноді навіть по чарчині для апетиту могли хильнути:)
Поміж відрядженнями і творчістю умудрялись ще й мексиканські серіали нишком дивитись у найвіддаленішому кабінеті – районного радіо. Згадана вже Людмила Осіння намагалась триматися досить незалежно від газети, часто сперечалась з редакторкою і нізащо не хотіла давати їй на вичитування свої матеріали. Словом, була в опозиції, хоч і досить поміркованій. Людмила Іванівна слухала всі засідання Верховної Ради, і щоразу, тільки-но депутати влаштовували ґвалт або бійку, з гуркотом відчиняла двері, бігла по коридору і кричала:
– Ужас! Таваріщі, буде громадянська війна!
А ще через її кабінет можна було тихо-мирно вийти-зайти у справах, щоб начальство не помітило. Дарма, що другий поверх. Тут був вихід на чавунну драбину, якою і свободолюбива дикторка радіо користувалась, і нас навчила:)
